Усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї співвласника

Проблема усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням (квартирою) шляхом виселення наймачів як членів сім’ї співвласника є дійсно актуальною, оскільки має важливе значення, тому що потребує з’ясування питань: необхідності згоди всіх співвласників для вселення у спірне майно; наявності доказів порушення правил співжиття.

Згідно з п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність і розумність.

Тлумачення як ст. 3 ЦК загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від  класифікації за  національним законодавством. Питання про те, чи  є конкретне приміщення «житлом», яке захищається п. 1 ст. 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме — існування достатнього і тривалого зв’язку з певним місцем. За ст. 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (Globa v. Ukraine, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05.07.2012).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного і безпечного місця в суспільстві. Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі у процесі ухвалення рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, який оскаржується (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02.12.2010).

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК).

Члени сім’ї власника житла, які проживають разом із  ним, мають право на  користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1 ст. 405 ЦК).

У частинах 1, 2 ст. 355 ЦК визначено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожної з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК).

Відповідно до ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб’єктів. Для  права власності характерна наявність одного суб’єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок — один власник). Часткова власність, навпаки, завжди відзначається множинністю суб’єктів (наприклад, один будинок — два співвласники); (б) єдність об’єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Стаття 319 ЦК установлює право власника володіти, користуватися, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, не вчиняючи щодо свого майна дій, які суперечать закону.

Співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою майна, яка перебуває у спільній частковій власності (ст. 361 ЦК).

Права власника житлового будинку, квартири визначені також ст. 383 ЦК і ст. 150 Житлового кодексу України, за якими власник має право використовувати житло для  власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб, розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

До членів сім’ї власника будинку (квартири) (ст. 64 ЖК) належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. До  членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК (ч. 4 ст. 156 ЖК).

Особи, що вселилися у жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем і членами його сім’ї, які проживають разом із  ним, не  було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

За ст. 13 Конституції України власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству.

Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для  запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК).

Суд може захистити цивільне право чи інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом або судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного чи оспореного права, свободи або інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частин 1, 2 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України).

Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) власника порушені, невизнані або оспорені та за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Способом захисту цивільних прав та  інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до їх порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).

Виселення за законом можливе у разі, коли:

— наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом із ним, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а  заходи запобігання і  громадського впливу виявилися безрезультатними (частин 1, 2 ст. 116 ЖК);

— особа самоправно зайняла жиле приміщення (ч. 3 ст. 116 ЖК).

Згідно зі ст.  8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, захисту здоров’я чи моралі або прав і свобод інших осіб.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла і чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Розглянемо приклад судової практики щодо усунення перешкод у  користуванні житловим приміщенням (квартирою) шляхом виселення наймачів як членів сім’ї співвласника, які вселилися без згоди всіх співвласників житлового приміщення і проживання яких разом зі співвласниками є неможливим в одній квартирі через повторювані акти насильства, якими б незначними не були їх окремі епізоди.

23.04.2020 ОСОБА_1 звернулася з позовом щодо усунення перешкод у  користуванні житловим приміщенням шляхом виселення. В обґрунтування своїх вимог позивачка послалася на те, що сторони є співвласниками комунальної (загального користування) квартири.

Квартира є трикімнатною, дві кімнати знаходяться у  власності позивачки ОСОБА_1 і  третьої особи ОСОБА_7, одна кімната знаходиться у власності відповідача ОСОБА_2, коридор, санвузол і кухня є спільними.

У кінці липня 2018 р. у спірну квартиру в кімнату, яка належить ОСОБА_2, вселилися відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6, на час вирішення спору вони продовжують там проживати.

Позивачка стверджувала, що  вселення цих осіб здійснене без її попередньої згоди.

Окрім того, вселені особи порушують правила співмешкання, влаштовують вечірки, поводяться агресивно й аморально.

ОСОБА_1 стверджувала, що  звернення до  суду є єдиним способом захисту порушеного права, вирішити спір мирним шляхом сторонам не вдається.

Позовними вимогами позивачка визначила: визнання незаконним вселення ОСОБА_8 — ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6; виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

Позивачка та її представники за час розгляду справи позов підтримали.

Відповідачі позов не визнали, скористалися процесуальним правом надання відзиву, стверджуючи, що є членами сім’ї співвласника спірного приміщення, мали законні підстави для вселення у кімнату, яка належить співвласнику ОСОБА_8. Сусідські стосунки між сторонами не склалися. Побутовий конфлікт між сторонами виник і триває у зв’язку зі спільним користуванням допоміжними приміщеннями спірної квартири.

Третя особа (Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_7) вважала, що позов підлягає задоволенню, сумісне проживання сторін є нестерпним. Третя особа просила вирішити спір з урахуванням інтересів дітей.

Дослідивши матеріали справи, доводи сторін, докази, на які сторони послались в обґрунтування своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що позивач є співвласником квартири. Зазначене підтверджується свідоцтвом про право власності від 14.08.1997, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право власності № 202842697 та № 202842532 від 04.03.2020.

Згідно з  довідкою про склад зареєстрованих (сім’ї) № Г5-48197-ф/л від 19.03.2020 Департаменту надання адміністративних послуг ОМР за  спірною адресою зареєстровано місце проживання позивача і третьої особи ОСОБА_7. 390/1000 частин спірної квартири на праві власності належить відповідачу ОСОБА_8. Зазначене підтверджується договором дарування від 20.07.2018, посвідченим приватним нотаріусом.

Відповідач ОСОБА_4 є сином співвласниці зазначеної квартири ОСОБА_8 (свідоцтво про народження). ОСОБА_3 є його дружиною (свідоцтво про одруження). ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є батьками малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (свідоцтва про народження від 18.01.2007; від 15.12.2009). Зазначені особи вселились у спірну квартиру за згодою ОСОБА_8, фактично проживають у її кімнаті.

Сторони спільно користуються допоміжними приміщеннями спірної квартири, що обумовлено статусом спірного майна — комунальна квартира (квартира загального користування). Сусідські стосунки між сторонами не склалися. Побутовий конфлікт між сторонами виник і триває у зв’язку зі спільним користуванням допоміжними приміщеннями спірної квартири. Зазначене визнано сторонами, підтверджується показаннями допитаного в суді свідка, ОСОБА_9.

Позивачка неодноразово зверталася до правоохоронних органів зі спірного питання.

Самоправність вселення відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у квартиру відсутня. Достатніх, належних доказів для виселення відповідачів у порядку частин 1, 2 п.  116 ЖК позивачем у процесі розгляду справи не надано.

Натомість судом установлено, що останні як члени сім’ї вселилися за згодою співвласниці спірного житла в її окрему кімнату, ОСОБА_8 має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатися належним їй майном, а при здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна всі співвласники, проживаючі особи мають ураховувати правову природу такої власності, у цьому випадку спільним є користування сторонами приміщеннями коридору, санвузла та кухні.

За  даними Малиновського ВП в  м. Одесі ГУНП в  Одеській області, на  звернення ОСОБА_1 від  12.12.2019, 27.04.2020, 27.07.2020, 10.11.2020, 06.05.2020, 12.05.2020 з ОСОБА_4, ОСОБА_3 проведена профілактична бесіда зі спірного питання, встановлена законність їх проживання за спірною адресою.

Заходи попередження систематичності порушень правил співжиття відповідачами, які б вживались уповноваженими органами, позивачем не доведені.

При вирішенні спору суд ураховує також, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення згідно зі ст. 8 Конвенції можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла і чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Ураховуючи викладене, позов є недоведеним позивачем, обраний спосіб захисту права суперечить вимогам закону.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.06.2021 у  задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13.10.2021 р. відмовлено ОСОБА_2 у присудженні витрат на правничу допомогу.

ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на  порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що вселення відповідачів було здійснене без попереднього узгодження з ОСОБА_1 та ОСОБА_7 як співвласниками комунальної квартири. Крім того, судом першої інстанції не надана належна оцінка тим фактам, що відповідачі продовжують порушувати правила співжиття, ведуть себе дуже агресивно по  відношенню до  позивачів, постійно погрожують розправою тощо.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Оскільки відповідачі вселилися у квартиру зі згоди її співвласника, то відсутній факт самоправності такого вселення відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до вказаної квартири.

При цьому, як правильно зазначено судом першої інстанції, достатніх і належних доказів для виселення відповідачів у порядку частин 1, 2 ст. 116 ЖК позивачем у процесі розгляду справи не надано.

Таким чином, систематичність порушень правил співжиття відповідачами, які б вживались уповноваженими органами, позивачем не доведена.

На підставі викладеного суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є не доведеними належними та допустимими доказами.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з  характером спірних правовідносин і  нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та  всебічно дослідив наявні у  справі докази і  дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що  вселення відповідачів було здійснене без попереднього узгодження з ОСОБА_1 та ОСОБА_7 як співвласниками комунальної квартири.

Колегія суддів зазначає, що, за змістом ст. 369 ЦК, співвласники майна, яке є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю, здійснюється за  згодою всіх співвласників. Проте ЖК визначає обов’язковість згоди всіх співвласників (наймачів) квартири лише у  тому випадку, коли квартира відноситься до державного і громадського житлового фонду. Зокрема ст. 65 ЖК визначає, що в установленому порядку за  письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом із  ним, наймач може вселити у займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначена згода не потрібна. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім’ї, які проживають із ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Правила користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду визначаються гл. 6 ЖК.

Із  досліджених доказів по  справі вбачається, що спірне житло не належить до державного і громадського житлового фонду, форма власності сторін на квартиру — приватна спільна часткова.

Згідно зі ст. 156 ЖК члени сім’ї власника житлового приміщення, які проживають разом із ним у приміщенні, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником такого приміщення, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Таким чином, якщо частина квартири (будинку) належить співмешканцю на праві приватної власності, то  він може без згоди інших співмешканців вселити до цієї квартири (будинку) батьків, своїх дітей і дружину.

Крім  того, безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що  судом першої інстанції не надана належна оцінка тим фактам, що відповідачі продовжують порушувати правила співжиття, ведуть себе дуже агресивно по  відношенню до  позивачів, постійно погрожують розправою тощо.

Колегія суддів зазначає, що  відповідно до  ч.  1 ст. 116 ЖК, якщо наймач, члени його сім’ї чи інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, використовують його не за призначенням або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших зацікавлених осіб здійснюється без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а  також вжиття заходів попередження або  громадського впливу, які не  дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на  увазі заходи попередження, що  застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на  зборах мешканців будинку або членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи чи проживання відповідача.

У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.85 №  2 судам роз’яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Доказів того, що  відповідачів було притягнуто до  адміністративної та/або  кримінальної відповідальності за порушення правил співжиття, руйнування чи псування житлового приміщення, позивачем не надано.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 не доведені належним чином доводи позовної заяви про те, що  на момент подання позову мали місце систематичні порушення правил співжиття з боку відповідачів.

Посилання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 в якості доказів на висновки Актів судово-медичних досліджень колегією суддів до  уваги не  беруться з  таких підстав. Так, в Акті судово-медичного дослідження № 1187/210 від 06.07.2021 ОСОБА_1 експертом було встановлено, виключно зі слів самої ОСОБА_1, що  03.07.2021 ОСОБА_3 два рази ударила позивача дверима по лівій руці. Однак обставини того, хто саме наніс удар ОСОБА_1, не встановлювались експертом, записані зі слів позивачки і не є підтвердженими жодним доказом. Що стосується Акта судово-медичного дослідження № 1186/210 від 06.07.2021 ОСОБА_7, то в ньому взагалі зазначено, що 03.07.2021 жінка, намагаючись вихопити з лівої руки постраждалої мобільний телефон, штовхнула двері та травмувала верхні кінцівки ОСОБА_7. Таким чином, у вказаному Акті взагалі не зазначено, хто саме спричинив травму ОСОБА_7, тому наведені обставини не можуть бути доказом протиправної поведінки відповідачів.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та  додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд із прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов’язує суди надавати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

При зазначених обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08.06.2021 ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Постановою Одеського апеляційного суду від 05.07.2022 апеляційну скаргу залишено без задоволення.

Позиція Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і  від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи  інтересу, характеру його порушення, невизнання або  оспорення і  спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у  справі №  338/180/17, від  11.09.2018 у  справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15- ц, від  01.10.2019 у  справі №  910/3907/18, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за  умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя і право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на  зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання у право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде дотримано.

Право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов’язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 442/7505/14-ц, провадження № 61-4536св18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.08.2018 р. у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що «відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов’язаний із застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб’єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто для того, щоб подати цей позов, необхідно, щоб суб’єктивне право не було припинене і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками».

Суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК).

У частинах 1, 3 ст. 12, частинах 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або  заперечень, окрім випадків, установлених цим Кодексом. Докази надаються сторонами та  іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається:

— суди виходили з того, що відсутній факт незаконного вселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5, ОСОБА_6 у квартиру, оскільки відповідачі вселилися в цю квартиру зі згоди її співвласника ОСОБА_2;

— суди не врахували, що спірна квартира належить ОСОБА_11, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, яке поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна;

— відповідачі не заперечували те, що вселились у спірну квартиру без згоди всіх співвласників, доказів визначення порядку користування квартирою із правом такого користування інших осіб (зокрема, членів сім’ї одного зі співвласників) не надали. Якщо співвласник вважає порушеним своє право власності іншим співвласником, зокрема шляхом вселення до спільного житла інших осіб без його згоди, він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Тому вселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із дітьми ОСОБА_5, ОСОБА_6 до квартири без згоди позивача як співвласника квартири є порушенням визначеного ст. 358 ЦК порядку здійснення права спільної часткової власності. За встановленого порушення майнових прав позивача внаслідок недотримання порядку вселення зазначених відповідачів до  спірної квартири, останні можуть бути виселені за  вимогою позивача, що відновлює становище, яке існувало до такого порушення;

— позивачка також посилалася на  обставини агресивної поведінки та  погроз насильства з  боку відповідачів, яким суди належної оцінки не  надали і не врахували, що, якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів насильства, якими б незначними не були окремі епізоди та незалежно від того, чи притягалася відповідна особа до адміністративної відповідальності або іншої відповідальності, суд зобов’язаний оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій, ураховуючи право особи на  фізичну і  психологічну недоторканість.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог і не оцінили можливість виселення відповідачів з урахуванням відповідних принципів ст. 8 Конвенції, балансу інтересів сторін, загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, а також доводів позивача щодо систематичного порушення правил співжиття відповідачами, що  зробило неможливим нормальне проживання у власній квартирі.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог за необґрунтованістю, суди не врахували, що питання стосовно законності вселення у квартиру має вирішуватися як підстава позову у спорі про виселення. Позовні вимоги про визнання незаконним вселення не відновлюють порушеного права позивача, тому є неефективним способом захисту. У  зв’язку з  цим ці  позовні вимоги ОСОБА_1 не  підлягають задоволенню з наведених підстав, тому судові рішення в цій частині потрібно змінити в мотивувальній частині.

Доводи касаційної скарги, ураховуючи межі касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального і процесуального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення у частині позовних вимог про визнання незаконним вселення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині — передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Таким чином, робимо висновки:

— якщо спірна квартира належить власникам на праві спільної часткової власності, яке поширюється на все спільне майно, то частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна;

— якщо спірна квартира належить власникам на  праві спільної часткової власності, то  вселення у кімнату такої квартири має відбуватися за згодою всіх співвласників квартири з визначенням порядку користування квартирою із правом такого користування інших осіб (зокрема, членів сім’ї одного зі співвласників);

— якщо співвласник вважає своє право власності порушеним іншим співвласником, зокрема шляхом вселення до спільного житла інших осіб без його згоди, він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом їх виселення з урахуванням відповідних принципів ст. 8 Конвенції, балансу інтересів сторін, загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, а також доводів щодо систематичного порушення правил співжиття.

ВІСНИК НААУ № 1-2 (98)

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.